У Полтаві 10 червня вкотре провели в останню путь трьох захисників, які загинули на фронті. Цей біль уже став спільним і особистим для кожного мешканця міста. Серце обривається кожного разу, як у місті пролунають дзвони жалоби…
Хто ці герої?
Їх було троє – різних за віком, характером і долями, але об’єднаних одним: щирим бажанням захищати Україну.
– Сергій Ксеніч, 1978 року народження, житель Полтави. Пішов на війну у 2023-му. Загинув, виконавши наказ у Донецькій області.
– Віталій Чалий, житель Ковалівки Полтавського району. Мобілізували його торік, а назавжди повернувся зовсім недавно – у труні.
– Сергій Христенко, уродженець Щербанівської громади. Загинув у травні, прикриваючи своїх побратимів під час ворожої атаки.
З болем і гордістю місто згадувало кожного з них – і в храмі, і на площі.
Проводи, яких не мало би бути
Трохи після полудня містяни збиралися біля Свято-Успенського собору. Процесія – люди із заплаканими обличчями, дитячі малюнки біля портретів, почесна варта.
Священники, рідні, побратими… Деякі хлопці прийшли в університетських шапках – учням цих бійців залишились лише спогади про любимих наставників.
Хтось ніс прапори, хтось – вінки. Якась старенька втирала сльози хусткою, повторюючи: “Хай Господь береже живих!”
Сум поділений на всіх
Після служби попрощатися з героями прийшли й міський голова, депутати, і просто містяни, яким ця трагедія не байдужа. Слова “Герої не вмирають” тут звучали особливо щемко.
З-поміж голосів вирізнялись історії:
– Один воїн мріяв відкрити кав’ярню після перемоги.
– Інший – писав доньці вірші на ніч, навіть із передової.
– Третій – допомагав сусідам завозити дрова взимку до свого останнього дня вдома.
Хіба це не життя? Хіба це не про кожного з нас?
Полтава пам’ятає
Після панахиди траурна процесія рушила через центр міста, люди ставали на коліна, прощаючись із трійцею полеглих. Вулиці мовчали, вітри війнули – навіть сонце ховалося за хмарами.
Поховали воїнів на Алеї Героїв Полтавського міського кладовища. Над кожною могилою залишили прапор, а над могилами – слова: “Слава Україні!”
Ми повинні пам’ятати
– Кожен полеглий – це не просто ім’я у списку.
– У кожного – своя історія, своя мрія.
– Вони мріяли про перемогу, про мирне життя, про нову Україну.
Уже нема сліз, лиш німий відчай у серці. Та поки місто пам’ятає і не дає забути — наша нація жива.
