Сумна звістка сколихнула Решетилівську громаду — тут 31 травня попрощалися з 55-річним захисником Олександром Колотієм, який віддав життя Україні. Болем стискає серце, коли пишеш подібне. Згадую, скільки разів ми вже ходили цим шляхом — тримаючи у руках жовто-сині квіти, у серці — надію та відчай.
Прощання в Решетилівці
У невеличкому містечку напружена тиша, яку час від часу прориває плач. Повідомлення про смерть Олександра поширилось дуже швидко — і знайомі, і навіть ті, хто бачив його лише раз у житті, прийшли віддати останню шану. Похорон відбувся у самому серці Решетилівки. Люди тримали у руках червоні маки, а поруч з труною стояли побратими з бойового підрозділу.
Як це сталося?
Олександр Колотій проходив службу в лавах Збройних сил України з перших днів повномасштабного вторгнення. Сильний чоловік, надійний друг, патріот. Після чергового бойового завдання його підкосило серце. Лікарі боролися до останнього, але не вдалося. Коли дзвониш рідним — голос трясеться, складно підібрати слова співчуття.
Спогади про героя
Колеги, сусіди, однокласники… Усі згадують Олександра як добру, щиру людину. Пам’ятаєте його добродушну усмішку та вічний жарт, навіть під час складних часів? Я теж. Хтось розповів, як він ще у березні взяв на себе волонтерське навантаження, хтось — як підтримував побратимів на фронті.
Що про нього говорять друзі:
– “Ніколи не відмовляв у допомозі,” — згадує Сергій Коваленко, сусід.
– “Любив футбол і завжди організовував дворові матчі,” — пригадує інший товариш.
– “Не падав духом, навіть коли було найважче.”
Цифри, які рвуть душу
Лише за останні три тижні Полтавщина втратила ще п’ятьох своїх синів. Олександр Колотій — один з тих, про кого говорять “золотий чоловік”. Скільки вже таких списків? Та щодня хтось іще повертається додому на щиті.
Життя, обірване занадто рано
– 55 років прожито чесно і гідно
– 2 дітей залишилось без батька
– Безліч людей, для яких він був авторитетом
Прощання з героєм
Молились, вшановували пам’ять, прощалися, ніби востаннє прощались з частинкою і себе. Після жалобної процесії домовину обережно несли через площу — дорога знову вимощена сльозами. Ось такі в нас зараз будні. Бо війна — вона не десь там, а поруч у твоєму дворі.
2024 рік поповнює список героїв. Сумно писати такі матеріали, але ми мусимо пам’ятати і називати кожного — вголос, від серця.
Світла пам’ять, Олександре.
