Чотири невимовних біди. У Кременчук знову привезли тіла наших воїнів — справжніх Героїв, які ціною власного життя стримували ворога.
Хто ці Герої: імена, що болять
Місто простилося одразу з чотирма синами. Прапори на адмінбудівлях напівспущені, а у повітрі — змішаний запах пролісків і сирого землі з цвинтаря.
На жаль, втратили:
– Олександра Даниленка — енергія і гумор улюбленця лікарняних коридорів;
– Івана Холодова — директора школи, який любив дітей та мріяв повернутися до класу;
– Сергія Головченка — професійного військового, завжди готового захистити кожного з нас;
– Олега Юрченка — того самого, хто взимку лагодив мою стареньку машину біля дому.
В кожного — своя доля. Рідні не знаходять слів. Кременчук, і так не дуже говіркий, цього разу мовчить геть. І лише дзвінок церковних дзвонів зриває тишу: проводжають хлопців як належить — на щиті.
Як місто зустрічає своїх захисників
Головна вулиця — потік сліз і квітів. Люди переглядаються: що ще можна сказати? Дехто мовчить, дехто хреститься, а хтось тихо каже: “Спасибі”. Мабуть, цього року не знайдеться родини, яку б не торкнулася ці війна. Маршруток не зупиняють, але водії стишують музику, навіть їдучи повз процесію.
Що відбувалося у місті:
– Попрощалися одразу з чотирма Героями;
– На поховання прийшли друзі, побратими та мешканці;
– Вулицями ввечері не ходить ані дитина: кожен у думках з хлопцями.
Вічна пам’ять і вічна боротьба
Кожне ім’я залишиться тут, у Кременчуці — у серцях, у вигляді таблички біля під’їзду чи у щоденних добрих справах земляків. Бо ми плачемо — але не здаємося.
Як жити далі? Ще не навчилися. Але мушу працювати, писати, розповідати правду. Хтось повинен.
Світла пам’ять Героям. І сили — нам усім.
