Війна не відпускає, і знову Миргородський край схиляє голови в жалобі — двоє наших земляків віддали життя за Україну.
Втрата, яку не виплакати
Про таке не хочеться писати. Та на жаль, ці рядки знову присвячені втратам. Миргородщина провела в останню путь Сергія Гайдаря та Вадима Гончара. Вони були зовсім різними людьми, але їх об’єднала любов до Батьківщини і бажання захистити своє.
Прощання, яке залишає слід
Попрощатися з військовими прийшли не лише родичі, а й знайомі, друзі, побратими, просто сусіди і навіть ті, хто бачив хлопців лише раз у житті. Під тужливим церковним дзвоном, у сльозах і мовчанні, земля проводжала своїх захисників.
Герої:
–
Сергій Гайдар, 1976 року народження, загинув на Донеччині, під час виконання бойового завдання, рятуючи товаришів.
–
Вадим Гончар, 1987 року народження, поліг під ворожим обстрілом на Луганщині, до останньої хвилини прикриваючи своїх побратимів.
Я дивився, як люди стоять з квітами, дехто не витримує — і сльози котяться по щоках. Маленькі діти притискаються до мам, які ніяк не можуть пояснити, чому тата вже не буде.
Життя, віддані за Україну
Що залишилось після хлопців? Вічна пам’ять, вдячність і питання без відповідей. Їх мрії, їх плани — все лишилося на цій землі.
Ким були наші захисники
Обидва хлопці залишили по собі сім’ї, рідних, друзів, яким зараз боляче так, що аж дихати важко. Воїни, захисники, батьки, сини, друзі… Йти в армію вони вирішили не через пафос чи романтику, а тому що не могли бути осторонь. З фронту писали коротко: “Тримаємося!” або “Передай мамі привіт”.
Чи думали про смерть? Напевно. А хіба можна не думати, коли кожен день — як останній?
Хіба є у миру межа?
Як це — щодня вмикати телевізор чи відкривати стрічку новин і бачити нові прізвища? Чи можна звикнути до втрат? Ні. І не треба. Бо саме пам’ять робить нас людьми у цьому безумному світі.
Що може зробити кожен, хто читав цю новину?
– Помолитися за душі Героїв.
– Підтримати родичів, просто мовчки посидівши поруч.
– Допомогти волонтерам або військовим.
– Не забувати імена наших загиблих.
Вічна пам’ять і вдячність
Навіть якщо хтось каже, що “час лікує”, це ніколи не стане правдою для тих, хто хоронить рідних. Миргородщина тримає свій біль і шанує своїх героїв, які загинули за кожного з нас.
І хоча війна не закінчилась, пам’ятаймо: наші захисники не дарма віддали свої життя. Ми повинні жити так, щоб бути гідними їхньої жертви.
Вічна вам пам’ять, Сергію та Вадиме. Україна не забуде.
