Учергове війна торкнулася нашого краю болючою новиною: Полтавщина втратила ще п’ятьох своїх синів на фронті. Серце стискається, а слова не підбираються. Війна не лишає байдужих — і сьогодні вкотре плачуть цілі громади.
Коли втрата стає особистою
Ми так часто чуємо це слово — «втрати». Начебто просто ще одна позначка у зведеннях. Але для кожного із полеглих це — любов, надія і ціле життя, яке обірвалося передчасно. На жаль, Полтавщина знову прощається з воїнами, які вже ніколи не повернуться додому.
Згідно із повідомленням Полтавської обласної військової адміністрації, за останні дні війна забрала п’ятьох земляків. Сум витискає з нас сльози, але ми маємо говорити про це — і пам’ятати їхні імена.
Імена наших героїв
Кожен із загиблих воїнів був кимось особливим — сином, другом, батьком, братом. Чи могли вони навіть уявити, що чужа війна стане їхньою особистою трагедією? Ось імена тих, кого втратила Полтавщина:
– старший солдат Артем Сукач із Пирятинської громади
– сержант Микита Говоренко, обласний центр
– солдат Олександр Черненко з Решетилівщини
– сержант Сергій Пономаренко, місто Лубни
– старший сержант Юрій Савченко із Гадяччини
Важко утримати сльози, дивлячись в очі їхніх рідних. Це не просто прізвища, це історії, що завершилися надто рано.
Як громади Полтавщини прощаються із захисниками
Кожна така трагедія відгукується у серцях земляків. У Лубнах, Гадячі, Решетилівці та Пирятині ініціювали хвилини мовчання, у церквах лунали молитви, громадами проходили жалобні процесії. Там, де ще вчора сміялися діти й дзвеніла радість, зараз — тиша. Люди збираються біля церков, несуть квіти до меморіалів і, можливо, вперше за багато місяців дозволяють собі поплакати на людях.
Що говорить Полтавщина сьогодні?
– Ніхто не залишиться забутим
– Кожна втрата — особиста
– Війна стосується кожного
Вчителі згадують, як воїни вчилися у школі. Друзі — як разом жартували й будували плани. Батьки не знаходять слів. Єдине, що ми всі можемо — зберігати пам’ять.
Життя триває, але біль залишиться з нами
Було б легше, якби до горя можна було звикнути. Але ми не маємо права піддатися втомі — ні у роботі, ні у пам‘яті про полеглих.
Зараз, коли втома накочується майже фізично, напишу це: герої Полтавщини житимуть, доки ми будемо про них пам’ятати.
Світла вам пам’ять, наші захисники.
Ми не забудемо.
