Вчора, 13 червня, мешканці Полтави зібралися, щоб провести в останню путь ще одного свого героя – Олександра Погорілого, який загинув на фронті, захищаючи рідну землю від російських окупантів.
Сльози, квіти і тиша на головній площі міста
Священна традиція – прощання з воїнами у самому серці Полтави – принесла під стіни Свято-Успенського собору сотні людей. Хтось тримав у руках квіти, хтось прапор, а дехто – просту чорно-білу світлину Героя. Усі стояли мовчки, не приховуючи сліз. Навіть погода, ніби відчувала біль, затягнула місто хмарами.
Похоронну процесію зустрічали:
– Побратими загиблого
– Його родина та друзі
– Військові, які проходили повз, тримаючи руку біля серця
– Діти, які не розуміють війни, але вже бачать її наслідки
Запах свіжих гвоздик, дзвінка тиша і знайоме “Вічна пам’ять” – неможливо звикнути. Люди не розходяться ще довго після церемонії. Хтось мовчки обіймає матір загиблого, інші стиха співають Гімн або просто дивляться в небо, ніби питаючи: “За що?”
Хто був нашим Героєм
Олександр Погорілий – звичайний хлопець із Полтави, який ще кілька років тому будував плани на звичайне життя: хотів відкрити свою кав’ярню, мріяв подорожувати Європою й виховувати сина. Але у 2022 році все змінилося. Олександр вирішив, що не може залишитися осторонь і пішов добровольцем на фронт.
Він служив у лавах Збройних Сил України, виконував бойові завдання на Донеччині. Друзі згадують, як він підбадьорював побратимів навіть у найважчі моменти, жартував про польову кухню й вірив у Перемогу. На жаль, Олександра не стало внаслідок мінометного обстрілу на передовій.
Три найважливіші риси захисника:
– Відданість Україні
– Щирість у спілкуванні з людьми
– Нескореність навіть у найскладніших умовах
Як згадували Олександра на прощанні
– Його командир сказав: “Олександр завжди був першим у найважчих завданнях. Він не відступав, навіть коли боявся.”
– Сестра Олена: “Мій брат був не ідеальний, але надзвичайно добрий. Він ніколи не ігнорував чужу біду – і це його і згубило, і зробило Героєм.”
– Сусідка пані Галина: “Я ще пам’ятаю, як він приносив мені допомогу під час повітряних тривог. Завжди усміхнений, хоч і виснажений війною.”
Хтозна, може, і таку долю судив час для найкращих… Чи залишиться про нього згадка у підручниках з історії? Може, ні. Але у серцях тих, хто бачив його вчинки, пам’ять не згасне.
Коли це закінчиться?
Щоденний біль утрат переповнює кожне українське місто, кожну маленьку вулицю, кожне подвір’я. Полтавська громада вистояла і вкотре попрощалася з Героєм. Але кожного разу стає все важче говорити “Вічна пам’ять”. Сили залишаються, бо залишаються ті, хто ще бореться.
Але головне – не забувати. З кожним похованням у Полтаві ми маємо ставати сильнішими. І, можливо, хоча б сьогодні кожен з нас подзвонить своїм близьким – просто так. Щоб цінувати, поки живі.
Вічна пам’ять Олександру Погорілому. Герої не вмирають.
