Серце стискається кожен раз, коли з майже рутинною вже регулярністю читаєш сповіщення про нові втрати на фронті. Але щоразу болить так, ніби вперше. Знову чорна звістка прийшла до Кременчуцької громади — ще троє наших воїнів не повернуться додому.
Втрачені герої Кременчуччини Міська рада Кременчука повідомила: у боях за Україну загинули троє наших земляків. Хочеться кричати, обурюватися, але як зупинити смерть у цій кривавій війні? Ось їх імена, які тепер назавжди закарбуються у пам’яті рідного міста:
- Іван Водяник, старший сержант, загинув під час виконання бойового завдання. Молодий, але вже досвідчений, він боронив Донеччину.
- Сергій Полив’яний. Життя Сергія обірвалося під час ворожого обстрілу. Разом із побратимами захищав Харківський напрямок, де пекельно важко останні тижні.
- Андрій Левченко загинув смертю хоробрих під Авдіївкою. Йому було лише 28, позаду лишилися дружина і маленький син.
Згадати всіх поіменно — це наш обов’язок. Ну хто, як не ми?
Жива пам’ять про воїнів Чи змириться колись хтось із батьків, які ховають сина? Чи звикнуться кременчужани з порожніми місцями у вагоні, у дворі, у школі? Потік поїздів і розлогих вулиць затихає на кілька днів, коли родини зустрічають своїх героїв в останню путь.
Кременчужани оголошують День жалоби, схиляють голови, паліють свічки. У місцевих храмах служать молебні за упокій. Здається, ці імена ще довго болісно лунятимуть у серці міста. Ось коротко про те, як городяни підтримують родини загиблих:
- Матеріальна допомога від місцевої влади
- Волонтерські ініціативи для дітей і батьків полеглих воїнів
- Пам’ятні таблички й меморіальні заходи
Реакція громади й слова побратимів У соцмережах — сотні слів підтримки і скорботи. Побратими згадують добрі жарти Івана, мужність Сергія й шляхетність Андрія. Один із фронтових товаришів написав: “З таких хлопців і Україна, і Кременчук тримається. Поки живі вони у нашій пам’яті — тримається й свобода”.
Аж хочеться запитати: коли цей чорний перелік припиниться? Як довго ще жертвуватимемо найкращими?
Слова, які важко вимовити З воєнними втратами звикнути неможливо. Можливо, це й добре. Тому що за кожною статистикою — особистість, світлі очі, незакінчені плани, недописані повідомлення батькам, торти до дитячих святкувань, які не з’їсть тато.
Кременчук пам’ятає своїх героїв. Навіть крізь біль, втому та втрати. Вічна пам’ять Івану Водянику, Сергію Полив’яному, Андрію Левченку.
Нехай земля буде пухом. І нехай війна закінчиться якнайшвидше.
