У Кременчуці днями прощалися з двома героями – Русланом Халіловим та Євгенієм Деркачем, які віддали свої життя, захищаючи рідну землю від російських окупантів.
Непоправна втрата для громади
Місто знову і знову прощається з найкращими. Рутина війни — щодня чекати дзвінка від побратимів, молитися, щоб ті повернулися додому, бодай із пораненням, але живими… Цього разу ж — траурна процесія, сльози, військовий салют і квіти на холодній землі.
Руслан Халілов загинув на сході України під час виконання бойового завдання. Він був людиною з гумором та твердістю, товаришем, на якого можна покластися у найскрутнішій ситуації. Євгеній Деркач обороняв нашу державу не перший рік — спершу був мобілізований одним із перших, а згодом повернувся на фронт добровольцем, бо не зміг залишитись осторонь.
Портрети героїв
– Руслан Халілов: 38 років, народився та виріс у Кременчуці. Займався спортом, працював на одному із заводів міста. Був у складі підрозділу, який стояв на захисті лінії фронту під Бахмутом.
–
Євгеній Деркач: 47 років, до війни займався ремонтом техніки, захоплювався автоспортом. Повернувся на фронт попри все, бо не міг інакше.
Обох чоловіків поховали з військовими почестями, провела у останню путь їх рідня, друзі, сусіди та просто небайдужі кременчужани.
Кременчук віддав шану
У день прощання біля Свято-Миколаївського собору, куди з ранку зносили квіти та гірлянди, було людно, не зважаючи на негоду. Кілька годин тут стояли вчителі, знайомі, побратими, а поряд — волонтери з невеликими жовто-блакитними прапорцями.
Слова прощання були простими й болючими. Жодних гучних промов — лише те, що накипіло у серці. Мовчазний біль, обійми, “Слава Україні!”. На алеї Героїв знову з’явилися нові портрети. Місто знову схилило голови перед двома своїми синами.
Не забути: що далі?
Можна довго сперечатися про причини війни, довго не спати через “чому саме наші”, але кожна така церемонія — це нагадування: життя триває, але воно вже не буде, як раніше. І хочеться лише одного — побачити день, коли прощальних сліз стане менше.
Що може зробити кожен з нас:
– Підтримати родини загиблих морально чи матеріально
– Допомогти волонтерам, які невтомно плетуть сітки й збирають допомогу
– Пам’ятати кожне ім’я, бо війна — вона не статистика, а долі.
– Говорити з дітьми про героїв просто, чесно, без пафосу
Могили поповнились свіжими хрестами, люди повертались у свої домівки зі згірклими серцями, а вночі над Кременчуком знову шуміли тривоги. Але місто пам’ятає своїх. І так має бути.
—
Схиляю голову перед тими, хто захищає наш дім. Слава героям!
