14 червня на Алеї Героїв у Бучі провели в останню путь Олексія Марченка, мешканця містечка Оржиця Полтавської області, який загинув, захищаючи рідну країну від російських окупантів. Ще один трагічний день, ще одна втрата, яку не спишеш просто у цифри. Сотні людей прийшли вклонитися йому та підтримати родину – плакали й молились навіть ті, хто ніколи з ним не зустрічався.
Хто такий Олексій Марченко?
Олексій Марченко народився й виріс в Оржиці. Знаєте, це такий район, де всі сусіди один одного вітають перехожим “доброго дня” й віддають останню картоплину для армії. Людина світла, порядна, завжди готовий допомогти не лише словом, а й ділом. Коли російські війська ступили на нашу землю, Олексій не роздумував – пішов на фронт. Захищав Україну з перших днів повномасштабного вторгнення й до останнього подиху.
Україна тримається на таких, як він. Трималася й буде триматися, поки ми не переможемо.
Прощання на Алеї Героїв
Проводжати Олексія прийшли не тільки земляки, а і побратими з підрозділу, школярі, викладачі з Оржицького ліцею, волонтери та просто небайдужі, для кого слово “честь” досі не порожній звук. Були сльози і були слова вдячності – часом вони впереміш із відчаєм, що неможливо висловити. Під звуки Гімну, накриту синьо-жовтим стягом труну військового несли до місця почесного спочинку.
Ось як згадують побратими Олексія:
– Завжди підтримував, давав раду у найважчі хвилини.
– Не жалів себе й не тікав від небезпеки.
– Міг пожартувати навіть під обстрілами – казав, що сміх заряджає краще, ніж кава.
Дорога додому. Оржиця пам’ятає своїх героїв
Жителі Оржиці із тривогою й болем спостерігали за всім, що відбулося у Бучі. Бо кожен загиблий захисник – це чиясь дитина, чоловік, брат, сусід. Відразу ж після трагічної новини містечко оповила хвиля жалоби. Вулиці прикрасили державними прапорами з чорною стрічкою, амбулаторія і старші школярі влаштували хвилину мовчання.
Що зробить місто на пам’ять про Олексія?
– Встановлять його портрет на Алеї Героїв Оржиці.
– Планують перейменування однієї з центральних вулиць на честь загиблого земляка.
– Організують щорічний меморіал пам’яті для всіх борців за свободу України.
Не здаємося, поки пам’ятаємо
Ми виснажені. Здається, рік за п’ять, і сили на нулі. Але, розповідаючи про Олексія Марченка, вкотре розумієш – серце в грудях ще б’ється, бо ми пам’ятаємо. Пам’ятаємо ціну свободи і прізвища тих, що у свої 30–35 мріяли не про гроші, а про мир на рідній землі.
Схиляємо голови перед сім’єю героя. Обіцяємо не забути. Хай буде вічною пам’ять і нескороминущою шана кожному, хто не повернувся з війни.
Україна бореться – і боротиметься до Перемоги.
