У Полтаві сьогодні прощалися ще з одним воїном, який навічно залишиться у наших серцях. Герой, який поліг на фронті, повернувся додому, та, на жаль, — вже у труні. Як же важко писати про це щодня. І так само важко втрачати найкращих.
Прощання, яке розриває серце
На площі біля Свято-Успенського собору зібралися сотні людей: рідні, побратими, друзі й просто небайдужі полтавці. Спершу панахида, потім — рушник із молитвою і три постріли в небо. Кого втратила Полтава?
– Микола Самойленко, 35 років, загинув під Авдіївкою.
– Солдат, доброволець, друг.
– Працював учителем фізики у місцевій школі, але з початком повномасштабного вторгнення добровільно взяв у руки зброю.
Життя, розділене на «до» і «після». Сьогодні сусіди з двору кажуть: не було на світі кращої людини. Рідні не вірять, що його вже немає. «Якось сказав, що хоче дожити до Перемоги, а натомість повернувся колоною з синьо-жовтим прапором»,— хлипала на панахиді його дружина.
Люди не стримували сліз: емоції, які неможливо забути
Війна не відпускає ні на мить. Я теж — місцевий журналіст із десятирічним стажем — ледве втримуюсь від сліз уже вкотре цього тижня, фіксуючи, як наше місто прощається із черговим Героєм. Вулиці порожніють від сміху, але наповнюються свіжими тюльпанами в руках школярів — саме діти сьогодні клали квіти на труну.
Що було на прощанні:
– Ротація військовослужбовців, прощальне слово від побратимів
– Хвилина мовчання, яка тривала вічність
– Прапор зі слідами крові — його передали матері
– Співали Гімн України. Хтось захриплим голосом, хтось — подумки.
І знову питання: скільки ще життів забере ця війна?
Чому кожне прощання — це біль для всієї Полтави
Героїв тут не забувають. На фасаді школи, де працював Микола, вже збирають підписи для встановлення меморіальної дошки. В міськраді обіцяють підтримку родині. Це у нас не формальність — люди приходять, обіймають, допомагають. Громада стала однією родиною, і кожна така втрата — як ножем по серцю.
Як підтримати родини загиблих Героїв
Якщо відчуваєте, що просто стояти осторонь не можете, долучайтеся:
– Прийдіть на поховання, покажіть, що пам’ятаєте
– Допоможіть фінансово чи просто словом для рідних
– Підтримуйте волонтерів, які дбають про сім’ї загиблих
– Не замовчуйте: говоріть про Героїв, розповідайте їхні історії
Сьогодні, вкотре проводжаючи Захисника додому, Полтава показала, що її біль — це наш спільний тягар. Як же хочеться замість цих прощальних репортажів — писати про Перемогу. Але поки що — до побачення, Герою. Не забудемо.
