Вчора, 14 червня, у селищі Нові Санжари відбулося прощання з надзвичайною людиною — Героєм, який віддав життя за Україну. Здається, вже писати щодня про втрати стало звичкою для журналістів, але хіба до такого можна звикнути? Знову жалоба, знову сльози на очах рідних і земляків, і лише портрет з чорною стрічкою безсило морозить руки на вітрі.
Прощання, якого не мало статися Цього разу Нові Санжари прощалися з воїном Олександром Бурлаченком — мужнім захисником, який віддав своє життя на Донеччині. Йому було лише 48. Кажуть, на фронті він завжди жартував і підбадьорював побратимів, хоча й сам не раз дивився у вічі смерті.
Люди знали Олександра не тільки як воїна. У нього вдома чекали дружина Інна та донька Катерина. І тепер — лиш фото, спогади, розірвана на шматки мрія про мирне майбутнє. На центральній площі звучав гімн України, і стяги схилилися, як знесилені плечі матері, що не дочекалася сина.
Хто проводжав героя в останню путь Провести Олександра прийшли не лише рідні. Як кажуть, у Нових Санжарах всі — немов одна родина в ці чорні дні. Було чимало побратимів, багато місцевих, знайомих і зовсім чужих людей. Хтось приніс живі квіти, хтось стискав у руці жовто-блакитний прапорець, але всі трималися гідно. Бо ж це — останній обов’язок, який ми винні тим, хто боровся за кожного з нас.
На траурному мітингу лунали щирі слова від отця Олексія, бойових товаришів і місцевої влади.
Ось кілька штрихів із церемонії:
- Лунає дзвін, повільний і довгий, ніби сам час зупинився на мить.
- Два десятки волонтерів тримають синьо-жовті вінки.
- Маленькі діти стоять поруч із дорослими, дивляться, як дорослі стирають сльози — і вперше бачать, що війна торкається кожного.
Олександр, як і тисячі наших бійців, поклав на вівтар свободи все. Чимало його знайомих і побратимів не приховували сліз навіть перед камерами.
Що відомо про загибель захисника Олександр Бурлаченко загинув під час виконання бойового завдання неподалік Костянтинівки в Донецькій області. Підрозділ потрапив під обстріл — усе сталося миттєво. Звістка про загибель приголомшила не лише Нові Санжари, а й сусідні громади. Лишився слід у пам’яті: нестерпний біль, але й гордість за тих, хто тримає небо над Україною.
Як не намагаюся тримати себе в руках, але горло знову перехоплює — розумію, що кожне таке прощання це не просто похорон, а й ще один цвях у кришку “русского мира” в Україні.
Як ми можемо підтримати родину героя? Втрата, яка спіткає кожну громаду, — це біль, яку не описати словами. Але ми можемо підтримувати одне одного, і прості речі цінуються найбільше:
- Пом’янути бійця в думках і молитві, відвідати могилу.
- Допомогти родині з побутовими питаннями (купити хліба, допомогти на городі).
- Організувати благодійний збір коштів на підтримку родини.
- Присвятити публікацію спогадів чи історію про нього — пам’ять залишається.
Післямова Коли ввечері світло гасне, а вулиця притихає, дуже хочеться вірити, що більше не доведеться писати таких новин. Але війна триває. Хочеться обійняти кожного героя, навіть якщо можна лише словами на папері. Пам’ятаємо. Сумуємо. І обіцяємо: подвиг Олександра не буде забутий.
