Шишацька громада провела в останню путь героя Івана Яковенка

Ще один український захисник відправився у вічність. 13 червня в селі Шишаки, що на Полтавщині, земляки востаннє попрощалися з воїном Іваном Яковенком, який загинув на передовій. Було все: сльози, тиша, слова подяки. І невимовна втома, котра повисла у повітрі навіть міцніше за похмуре небо того дня.

Прощання, яке болить Іван Яковенко, якого добре знали у рідному селі, тривалий час захищав Україну у лавах Збройних сил. Його життєва історія – проста, без пафосу: чесний, справжній, завжди перший прийти на допомогу. Він пішов на фронт, як і багато інших хлопців із нашої громади, бо не міг інакше. Тепер же додому повернувся на білих крилах журавля. Прощання відбулося у місцевому храмі. Були рідні, друзі, сусіди, педагоги школи, колеги по службі та просто люди, котрі не могли не прийти. Останній шлях героя супроводжували Державний Прапор та почесна варта. Слова священика, що лунали під церковними склепіннями, були такими ж простими, як і сам Іван: – «Ми приходимо сюди не із заплаканими обличчями, а з подякою. Він був тим, хто до кінця залишався Українцем із великої букви».

Хто був Іван Яковенко? Іван Вікторович Яковенко народився і виріс у Шишаках. Після школи працював фермером, якось навіть хотів займатися пасікою – невдача, але руки не опускались. У 2022-му сам записався до лав ЗСУ. На фронті служив у механізованому підрозділі. Бойові побратими згадують його так: «Тримався до останнього, перш ніж відступити – ще раз перевіряв, чи всі живі». Серед досягнень Івана: – Відзначений нагородою «За мужність» III ступеня – Учасник бойових дій у найгарячіших точках Донеччини – Активний волонтер – навіть під час ротацій намагався допомагати іншим Ну, хіба не наш хлопець?

Біль спільноти та вдячність У громаді день поховання був оголошений днем жалоби. Над селищем не лунала музика, прапори – у траурних стрічках. Друзі й зовсім юні хлопці з місцевої школи організували коридор пошани, хтось приніс на могилу колоски. Те, що сказав староста села, запам’ятається надовго: – «Наш спокій оплачується життям таких людей, як Іван. Тому пам’ятайте – що ми живемо далі завдяки тим, хто вже не повернеться». А я додам: скільки ж ще таких похоронів попереду? І як із цим змиритися?..

Пам’ять жива Сьогодні у школі, де навчався Іван, відкрили куточок пам’яті. Діти записують у книгу відгуків слова вдячності – хтось зі щирим дитячим болем, хтось мовчки. У батьків – важкі погляди. Друзі обіцяють провести волонтерський марафон на честь Івана. Бо пам’ять про своїх треба плекати. І про це наш список – як можемо підтримати родину героя: – Допомога родині фінансово чи морально – Не забути згадати добрим словом на сільських зборах – Піклуватися про дітей загиблих воїнів – Поширювати правду про реальних українських героїв На жаль, війна триває. І попри втому, труднощі і розпач, українці тримаються разом. Бо так треба. Іван би цього хотів.