Полтавщина знову оплакує сина: у важкому бою загинув Олександр Корнієнко з Миргородської громади. Печальна звістка сколихнула місто так, що, здається, навіть стіни злякались тиші.
Герой із миргородської землі
Олександр Корнієнко, 1991 року народження, вирушив на фронт із перших днів повномасштабного вторгнення. Не тому, що хтось примусив, а тому що не міг стояти осторонь, коли ворог нищить рідну землю. Він служив у лавах Збройних сил України, на той момент — командир відділення, простий чоловік із щирою посмішкою та міцними нервами.
Життя його обірвалося 21 червня під час виконання бойового завдання на сході країни, де лінія фронту виглядає зовсім інакше, ніж у новинах. Там поля не зеленіють, а пориті вирвами; там прокидаєшся не від співу птахів, а від звуку “прильоту”.
Допомога родині і прощання
Рідні Олександра залишилися із жалем, болем і гірким відчуттям втрати. Вдома його чекала дружина, маленький син та батьки, які досі не можуть повірити у страшну звістку. Миргородська міськрада закликає підтримати родину — кожен може долучитися до збору коштів чи допомоги.
Прощання із захисником призначене на 25 червня, о 12:00, у Свято-Успенському соборі. Всі небайдужі, хто пам’ятає Олександра, або просто відчуває цю війну так само гостро, як і ми — приходьте, підтримайте, помоліться разом із містом.
Список того, як можна допомогти:
– Поширити інформацію серед знайомих і друзів
– Матеріально підтримати родину (реквізити можна дізнатися в міськраді)
– Завітати на прощання й висловити співчуття
– Написати листа чи просто добре слово рідним
Що говорять у Миргородщині
У місті — сумна тиша. Сусіди, друзі, однокласники згадують його, сміються і плачуть одночасно. “Завжди оптиміст, навіть у найскладніші моменти не втрачав віри в перемогу”, – каже бойовий товариш Сергій. Мабуть, зараз йому важко нести цю звістку, і кожне слово — наче камінь за пазухою.
На жаль, війна не жаліє нікого. Миргородщина за останній рік втратила не одного захисника. Щоразу це наче глухий задушливий біль, який накочує з новою силою. Але ми пам’ятаємо кожного, ми підтримуємо одне одного.
Не забудемо — не пробачимо
Шкода, що такі записки доводиться писати знову і знову. Коли закінчиться ця війна? Скільки ще молодих хлопців не повернуться додому? Миргородщина тримається, поки тримаються її сини. А ми, журналісти, пишемо ці новини – навіть коли руки тремтять біля клавіатури. Пам’ять про Олександра Корнієнка житиме не лише у списках, а і в серцях.
Світла пам’ять герою. Слава Україні.
