Війна така ж непередбачувана, як і цинічна. Вчора, у Полтаві, відбулося прощання з нашим земляком, що віддав життя за свободу й незалежність України. Де брати сили писати подібні тексти вже два роки поспіль? Не знаю. Але мушу, бо кожне ім’я не має згубитися у статистиці загиблих, бо це – наша спільна пам’ять і біль.
Як проходило прощання із захисником Центр Полтави від учора в тиші – ніби самі будівлі схилили голови. Біля Свято-Успенського собору зібралися рідні, друзі, бойові побратими й ті, хто, можливо, не знав героя особисто, але прийшов віддати шану. Труна, накрита українським стягом, море живих квітів, десятки очей – хто плаче, хто мовчки стоїть із затиснутими кулаками. Священник говорить коротко, без пафосу: «Захистив кожного з нас». Після служби – хвилина мовчання. І дивишся – серед натовпу немає байдужих.
Моменти, що врізались у пам’ять – Діти із сусідньої школи стояли з маленькими прапорцями – і як тут не здригнутись? – Побратими тримаються до кінця, у строю – хоч сльози так і навертаються. – Пожовклі старі руки матері – біля самої труни, не відпускає. Останню путь героя супроводжують почесний салют і спільний плач – тихий, гіркий, ледь вловимий.
Хто наш захисник: кілька фактів про полтавця Він народився тут, звичайний хлопець із Ковалівки під Полтавою. Змалку любив рибалити та ганяв на велосипеді. Закінчив місцеву школу, працював у фермерському господарстві, а з початком повномасштабного вторгнення пішов захищати країну. Був у розвідці, а ще встиг закохатися й одружитися вже після 24 лютого. Йому було всього
28. Основні риси героя, про які розповідають друзі: – Завжди готовий допомогти – Міг пожартувати навіть у найважчі хвилини – Ніколи не залишав побратимів – Був закоханий у життя



