Третя весна війни забрала ще одне гаряче серце — у Хорольській громаді провели в останню путь військового Олександра Єреська.
Сльози на колінах: прощання, яке об’єднало всіх
Теплий ранок 9 червня. Забитий людьми двір, дзвін дзвонів. Щемкий біль на обличчях: друзі, родина, односельці, які ще кілька днів тому бачили Олександра усміхненим, сьогодні плачуть. Війна підкралася раптово — не куля, не вибух, а серце… Просто не витримало серце нашого воїна.
Чи можна звикнути до такої втрати? Чи стане легше з кожним похованим на Хорольщині? Ні. Наступного разу буде боляче так само, як і вперше.
Коли герой втомлюється воювати…
Олександр Єресько пішов на службу ще 2022-го. Здавалося, що сили вистачить на всіх — для побратимів, рідних, України. Але війна — каторга не лише для тіла, а й для душі. Серцевий напад забрав його у самому розквіті.
– Він був із тих, що ніколи не здаються.
– Міг підняти настрій навіть на “нульовці”.
– Любив свою родину понад усе.
Залишились мама, брат, син — розбиті. Проводжали героя з усіма військовими почестями. Місцеві кажуть: Олександр був доброю і світлою людиною.
Чому гинуть найкращі: трохи важких цифр
З початку повномасштабного вторгнення тільки Хорольщину залишили десятки воїнів. І ось — ще одна фотографія, і ще один портрет серед меморіальних дошок. Серце не питає, чи можна, не жаліє, не дає ще однієї спроби.
Це не просто статистика – це життя:
– За умовами армії, навіть “тиха” лінія фронту не гарантує безпеки, здоров’я
– За два роки серед причин смертей: не тільки бойові дії, а і виснаження, стрес
– Олександр — не виняток. Чи забагато ми вимагаємо від своїх захисників?
Хорольщина пам’ятає
“Не звикайте до похоронів,” — кажуть на фронті. Та Хорольщина не звикає і не пробачає. На могилі Олександра не стихають лампадки та сльози. Служба, військовий салют, квіти, обійми. Дякуємо за роки життя, за мужність — і прощаємося. Не забуваємо.
Війна точиться не лише на сході — вона з нами у кожному похороні, у кожному фото на чорній рамці. Олександре, спочивай з миром.
Сумуємо. Живемо далі — завдяки вам.
