Полтавщина знову прощається з героєм – 6 червня 2024 року в Решетилівці провели в останню путь солдата Миколу Зозулю, який віддав своє життя, захищаючи Україну.
Хто був Микола Зозуля
Говорити чи писати про загиблих захисників завжди важко. Особливо, коли знаєш, що за кожним іменем – жива людина, а не просто черговий рядок у хроніці війни. Микола Зозуля, 46-річний мешканець Решетилівщини, народився і виріс у селі Підгорівка. У списку на фронт він не чекав – як і більшість таких солдат, що не виставляють життя напоказ, він просто виконав свій обов’язок.
- У ЗСУ служив із перших місяців повномасштабної агресії.
- Був простим солдатом, але на позиціях не пас задніх.
- Колеги згадують: “Він завжди ішов попереду й підбадьорював навіть тих, у кого руки опускалися”.
Піти на війну – це не героїзм для телевізора, це щоденна робота, з якою не кожен дасть собі раду. Але Микола брався за неї мовчки.
Останній шлях: атмосфера похорону
Дощу в той день не було, та сліз вистачало. Друзі, сусіди, родичі – зібралося мало не все село. Вже класичний набір: жалобна процесія, український прапор, квіти, вінки.
- “Ще десять днів тому спілкувалися телефоном, планували зустрітися, а тепер – вже ніколи”, – розповіла одна з односелиць.
- Слово “герой” багатьом ріже слух. Та яку ще назву ти знайдеш для людини, яка інакше не могла? Йти – навіть коли страшно.
Священник під час панахиди не стримував сліз, а у багатьох чоловіків у натовпі руки мимоволі зціпилися в кулаки – чи то від болю, чи то від злості на війну.
Пам’ятаємо кожного
Зараз хтось знову змете сухі листя на цвинтарі, а за тиждень на тому ж місці можуть з’явитися нові могили. А Микола Зозуля залишиться для решетилівців прикладом. Ті, хто знав його особисто, запам’ятають:
- його усмішку,
- добрі слова,
- готовність підставити плече,
- просту мужність без зайвих слів.
Що робити далі?
Реальність така, що війна триває. Завтра знову можуть звучати прощальні дзвони – і ніхто з нас не знає, на чию честь. Але такі, як Микола, дають українцям мотив триматися, жити далі й не здаватися. Бо за кожною скорботною новиною – наша жива пам’ять, наша незламність, наше “не забудемо”.
Жодна могила, жодна публікація не замінить живої людини. Але ми зобов’язані пам’ятати. Вічна пам’ять Миколі Зозулі. Герої не вмирають.
