Війна щодня залишає в серцях українців все нові й нові рубці. Останніми днями Кременчук змушений був попрощатися одразу з трьома своїми військовослужбовцями—земляками. Немає слів, щоб описати цей біль коротко й лаконічно. Як би там не було, ми мусимо говорити про наших героїв. Бо за їхні імена заплачено найдорожчою ціною.
Хто ці чоловіки, що полягли за Україну З початку червня місто втратило трьох мужніх людей—захисників, воїнів, батьків. Хай як тяжко це усвідомлювати, тепер вони навічно залишаться у пам’яті рідного міста. Ось хто вони: – Олександр Красюк, 1974 року народження — загинув 6 червня, боронячи незалежність України. – Сергій Скачко, 1976 року народження — його життя обірвалось у бою за рідний край. – Олександр Ткач, 1973 року народження — солдат, який до останнього залишався на передовій. Усім трьом було трохи за
40. Вони могли обирати мир, але обрали захищати.
Прощання, якого не забудуть Неможливо спокійно дивитись на похоронну процесію. Городяни щоразу, як на сповіді, зустрічають труни з українськими прапорами й заплющують очі від сліз. Останнє «дякуємо», останній салют, останній дзвін церковний. У залі присутні ті, хто знав і не знав загиблих. Люди приходять тому, що це наші спільні болі. Може, колись ми зненавидимо цю чорну стрічку, яку місто вдягає надто часто. А поки що — вона й досі свіжа.
Що говорять побратими – «Вони були справжніми міцними горішками, не лякались ні холоду, ні обстрілів», — згадує Артем, побратим загиблих. – «У кожного залишилась сім’я… Діти, які ще не встигли насититись обіймами…»
Вічна пам’ять і підтримка родинам Поховання відбулись із почестями. Містяни допомагають родинам, як можуть: хтось збирає допомогу, хтось підвозить продукти, дехто просто приносить квіти і листівки з написом «Герой, дякуємо!».
Як підтримати родини загиблих кременчужан?
– Запитайте, чого їм не вистачає — речі, кошти, увага. – Допомагайте зі збором потрібних речей. – Виявляйте турботу — навіть телефонний дзвінок може підтримати. – Долучайтеся до міських благодійних ініціатив.
