Сьогодні у Полтаві – день, коли навіть хмари опустилися нижче, ніж зазвичай. Місто прощалося із захисником України, воїном, Героєм – Віталієм Полторацьким. Про те, як минула церемонія прощання, як проводжали Героя рідні, побратими й містяни, – далі в матеріалі.
Життя, віддане за Україну
Віталію Полторацькому було 46 років. Полтавець, батько двох дітей, чоловік із твердим характером, якого не змогли зламати жодні випробування. Службу у Збройних силах України розпочав ще у 2015-му, коли ворог нахабно сунувся на наші кордони вперше.
Після 24 лютого 2022 року Віталій знову став у стрій. Рота, у якій він воював, тримала позиції на Донеччині. Його знали як чесну, чуйнішу людину, яка завжди допомагала побратимам і не боялася брати на себе відповідальність. Знаєте, такі люди не кричать про свій подвиг – вони просто ухвалюють рішення і діють.
Прощання на головній вулиці міста
Церемонія прощання проходила у Свято-Успенському кафедральному соборі, який цього дня зібрав сотні містян. Військові у парадній формі, сльози на очах у жінок, мовчазні обійми, квіти й синьо-жовті стрічки – атмосфера, яку словами важко передати.
Після панахиди містяни сформували живий коридор пам’яті. Люди кланялися, кидали квіти на труну, дякували за захист дітей та майбутнього країни. До речі, у натовпі було чимало школярів – стояли мовчки, ховали обличчя у рукавах. Простий співчутливий жест, який говорить більше, ніж багатослівні офіційні промови.
Хто був з Героями поруч
- Рідні та близькі воїна
- Побратими зі спільної роти
- Представники міської ради
- Волонтери
- Мешканці Полтави
Вдячність, яку неможливо висловити словами
Коли виносили труну з церкви, все місто немов затихло. Лише прапори, схилені донизу, і тиша, яка болить у вухах. У таких хвилинах дуже гостро відчуваєш – ми живемо завдяки таким, як Віталій Полторацький. І воюють не лише солдати, воює вся країна – кожен на своєму місці. Чи стане легше завтра? Чи повернеться Віталій додому живим? На жаль, на ці запитання не існує відповідей.
Що пам’ятати про героїв
Полтавці проводили Героя в останню путь, але полеглі – не порожні імена у новинах. Їхня самопожертва щодня нагадує: Україна – це не статистика, а люди. Ми зобов’язані пам’ятати і допомагати родинам, для яких біль ніколи не зникне:
- підтримати родину Героя словом та справою
- не забувати імена загиблих
- берегти свою країну, як заповідав Віталій Полторацький і його побратими
Вічна пам’ять, наш захисник. І нехай кожна свічка, запалена сьогодні у Полтаві, стане світлом, яке освітлює шлях до Перемоги.
