Ці дні для Полтавщини – як чорна смуга, що не можна змити жодними дощами.
Сльози і біль: хто ці хлопці
Одинадцять.
Знову одинадцять імен, які тепер будуть вшановувати під час хвилин мовчання, а не у дружніх розмовах. Молоді, сильні, зі своїми мріями – тепер вони у списку вічних синів і дочок Полтавщини. Найстрашніше те, що це не числа, це долі.
За офіційною інформацією Полтавської обласної ради, минулими днями на фронті загинули:
– Володимир Чорнолуцький (1968 р.н., Лохвиця);
– Ігор Рябуха (1973 р.н., Полтава);
– Андрій Гончаренко (1978 р.н., Комишня);
– Дмитро Тимченко (1984 р.н., Миргород);
– Олександр Коваль (1992 р.н., Семенівка);
– Олег Телятник (1987 р.н., Шишаки);
– Денис Гриценко (1996 р.н., Решетилівка);
– Роман Бережний (1993 р.н., Зіньків);
– Сергій Колотій (1988 р.н., Гадяч);
– Іван Литвиненко (1995 р.н., Великі Сорочинці);
– Валентин Мельник (2000 р.н., Карлівка).
Це лише імена. А за кожним з них — батьки та діти, улюблені авто, домашні тварини, запаси жартів, які так і не встигнуть нікому розповісти.
Під уламками війни: історії, які не встигаємо почути
Кожен із цих хлопців мав свою дорогу до фронту. Хтось служив давно, а хтось, може, ще не уявляв себе у формі, коли почалася велика війна. Хтось пішов добровольцем, бо «інакше не міг». Інші – бо мусили захищати сім’ю. Ще інші – бо так треба.
Думаєте, їм не було страшно? Було. Але вони піднімалися і йшли, бо за плечима стояла Полтавщина – їхня рідна земля, річки, місто, степ, а головне – люди.
Можливо, хтось із них мріяв повернутися додому і посадити дерево, відремонтувати стару машину з дідусем, або просто прочитати казку на ніч своїй дитині. Не встигли.
Без права на байдужість
Жити далі. Що тепер?
Рідні навіть не шукають слів – вони шукають під рукою хустку, щоб витерти сльози.
У всіх трапляються погані дні, але погодьтесь: наші зараз – особливо гіркі.
І в такі моменти так важливо не проходити повз чужого горя.
Не варто мовчати. Кажіть “дякую”, поки ще є час.
Якою буде наша пам’ять: що можуть зробити земляки
Ось кілька важливих речей, які кожен із нас може зробити навіть під час війни:
– Відвідати родину загиблих, запропонувати допомогу.
– Помолитися чи вшанувати пам’ять хвилиною мовчання.
– Поширити у соцмережах історії про загиблих, зберігаючи колективну пам’ять.
– Допомогти сусідам, чиї рідні зараз на фронті.
– Придбати й відправити на передову гуманітарну допомогу у пам’ять про полеглих.
Це не зробить біль меншим, але дасть змогу триматися разом.
***
Мабуть, втома давно влаштувалася в кожному з нас. Але ще більше – тримаємося, бо такі ми: з болем, із війною, проте з любов’ю до своїх людей.
Вічна пам’ять 11 захисникам із Полтавщини. Не забудемо!
