Сонячний ранок у Полтаві перетворився на день болю й прощання: сотні містян провели в останню путь свого земляка — воїна, який віддав життя за свободу України.
Як прощалась Полтава зі своїм Героєм
Важко звикати до прощань — хай навіть війна триває вже не перший рік. Вже не рахуєш, скільки разів бачив ці жовто-блакитні прапори, обійми та сльози на тротуарах. На цей раз попрощалась Полтавська громада з Олександром Дерев’янком (ім’я змінено з турботи про близьких), який загинув, виконуючи бойове завдання на Сході.
Чин похорону відбувся у Свято-Успенському соборі, де зібралися не лише рідні та побратими, а й просто небайдужі: однокласники, сусіди, знайомі з роботи. Плакали чоловіки, жінки ховали обличчя у долоні. Було відчуття єдиної родини — ніби один величезний організм прощався зі своєю частиною.
Хтось приніс польові квіти, інші — маленькі українські прапорці. На обличчях — викарбувана гірка втома, але й величезна вдячність.
Яким був боєць для громади
Говорити про людину в минулому часі — окрема мука. Олександр, як розповідають сусіди, був завжди щирим, відгукувався на будь-яку біду й жартував: “Життя — це марафон, і головне у ньому не спіткнутись об байдужість”.
– Захищав Батьківщину з 2014 року.
– Був послідовним у своїй правді, допомагав переселенцям, займався волонтерством.
– Часом міг і пожартувати навіть на фронті: “Ворог — не страшний, коли поруч друзі й патрони не закінчуються”.
Колеги згадують, як захищав молодь на вулиці, коли тим погрожували, а знайомі — як уперто не приймав хабарів на роботі: “Чесність — це теж броня”.
Чому пам’ять про героя важлива
Ми знову виходимо на вулиці з чорними стрічками. Не хочеться звикати до втрат і втоми. Але саме такі люди, як Олександр, нагадують: поки в Полтаві та інших містах проводжають героїв — Україна стоїть.
Обов’язково потрібно не просто сумувати, а пам’ятати:
– Кожна така втрата — це не просто список у новинах. Це чиїсь недоспані ночі, чиїсь дитячі спогади.
– Гідне прощання — це спосіб подякувати. Бо хто ще, як не ми, маємо зберігати про них пам’ять?
– Підтримка родин загиблих — це справа всієї громади.
Вкотре стоячи у тиші під церковними дзвонами, ловиш себе на думці: “А як би він хотів, щоб його пам’ятали?” Напевне, без пафосу, але з любов’ю до України. Так, як він любив.
***
Нехай земля буде йому легкою, а пам’ять — вічною. Полтава сумує, але бореться далі. Саме заради таких, як він.
