Втрачати людей боляче завжди. Та в останні дні ця біль розриває Полтавщину особливо гостро — за повідомленнями з різних громад регіону, на війні загинули одинадцятеро наших земляків-військовослужбовців. Щоразу, коли пишу такі новини, розриває серце: наче стискає ребра, не відпускаючи ні вдосвіта, ні серед білого дня. Але ж не написати — ще страшніше. Треба пам’ятати.
Імена, які більше не пролунають у строю
З перших днів війни Полтавщина підтримує українське військо й отримує найтяжчі звістки. Та останній тиждень тяжчий за інші. Ось імена тих, хто вже не повернеться додому:
– Юрій Андрійович Русін — 47-річний мешканець Пирятинської громади, воював у штурмовій бригаді.
– Дмитро Сергійович Мірошниченко — з Решетилівської громади, загинув 12 червня.
– Олександр Сергійович Марченко — 33-річний з Пирятинщини, віддав життя на Луганщині.
– Сергій Вікторович Черненко — захищав країну на Харківському напрямку, родом із Горішніх Плавнів.
– Олександр Іванович Острянський — воїн із Полтави, серце зупинилося на війні.
– Олег Олександрович Дяченко — 34-річний із Лубенщини, героїчно загинув напередодні.
– Тарас Миколайович Харченко — родом із Оржицької громади. Йому було 29 років.
– Віктор Миколайович Онопрієнко — із Семенівської громади, служив із 2022 року.
– Денис Анатолійович Роман — 25 років, молодий боєць з Шишацької громади.
– Владислав Олександрович Сидоренко — з Лохвицького району, посадив сад, але побачити весну вже не зможе.
– Віталій Григорович Стешенко — доброволець із Чорнухинщини, за місяць до трагедії писав додому: «Тримайтеся, все буде добре».
Хіба вистачить слів, щоб описати цю порожнечу? Чи можна звикнути до того, що в коротких офіційних повідомленнях «втрата» щоразу означає чиєсь зруйноване життя й мамині сльози?
Як відгукуються громади на втрати
У кожному селі, містечку, районі згадують своїх полеглих. У Пирятині та Горішніх Плавнях, у малих селах і великих містах лунають дзвони, у школах — хвилина мовчання, на будинках майорять траурні стрічки. Похоронні процесії проходять вулицями, через які герої йшли колись до школи, на роботу, на побачення…
У соцмережах багато світлин — усміхнені обличчя хлопців та чоловіків, які стали справжнім уособленням мужності. У словах земляків — розпач і вдячність.
Кожна історія — це:
– Зруйновані дитячі мрії
– Самотні старенькі батьки
– Несказані слова та невлаштовані життя
– Обірвані родинні традиції
– Вічна пам’ять
Що далі: пам’ять і відповідальність
Як не важко, але мусимо пам’ятати кожного загиблого героя. Це наш обов’язок перед їхніми родинами, перед усією Україною.
Можна довго сперечатися про політику чи пошукати винних, але сьогодні важливіше за все — залишатись людяними й не бути байдужими. 11 хлопців не змогли прожити цей день — а нам випало право йти далі. Пам’ятаймо їх, не мовчимо про їхню жертву — і не даваймо війні забрати у нас співчуття.
Чи стане їх менше наступного тижня? Так хочеться в це вірити, але достоту лишається лише одне: пам’ятати. І підтримувати одне одного.
***
Світла пам’ять Героям Полтавщини. Разом — вистоїмо.
