Тихий ранок у Кременчуці був затьмарений болем великої втрати — містяни провели в останню путь захисника України Антона Бордюга, що віддав своє життя за свободу та незалежність Батьківщини.
Хто такий Антон Бордюг?
Питання без відповіді — чому найкращі йдуть першими? Антон Бордюг, військовослужбовець, мешканець Кременчука, один із тих, чиє ім’я тепер із сумом і гордістю вимовляють рідні, знайомі, побратими. Антон служив у лавах Збройних сил України та від початку широкомасштабної війни щиро боронив рідну землю. Його звали другом, колегою, захисником.
Цей хлопець не ховався за спинами, не шукав легких шляхів. Він ішов попереду — власне, такими вже є справжні Герої.
Прощання: квіти, сльози, тиша
Прощання з Антоном відбулося 10 червня у Свято-Миколаївському соборі. Знову підіймається питання: скільки ще людей збереться посеред буденного дня край труни хлопця, якого знали — іноді й не дуже близько, але завжди цінували?
Після служби тіло Антона провели центральною вулицею міста під вигуки «Герої не вмирають!». Кременчужани зі сльозами на очах ставали на коліна, бо інакше наш біль вже не вмістити в серці.
Учасники церемонії
– Рідні та близькі
– Побратими з військової частини
– Представники міської влади та духовенства
– Друзі й звичайні містяни
Слова прощання: те, що залишає слід
Слова — найтонше, найболючіше… Кожного разу питаєш себе: що сказати, коли йдеться про людину, яка віддала все заради інших? Почулося багато промов. Побратими розповідали, як Антон допомагав навіть у найскладніших ситуаціях, жартував під обстрілами, знаходив потрібне слово — і запалював віру у перемогу.
«Він ніколи не втрачав надії, навіть коли навколо здавалось усе марно, — згадує товариш. — Антон був для нас опорою, прикладом, другом і братом».
Сльози, обійми, мовчання. Все, що залишається тим, хто живе.
Ми памʼятаємо і не здаємось
Ніхто з кременчужан не хоче більше таких новин. Болить. Ось уже понад два роки ми ховаємо найкращих. Щодня місто, як і вся Україна, втрачає справжніх. Але пам’ять про Антона, про кожного нашого воїна житиме вічно у серцях, у вуличному гаморі, у поглядах дітей.
Що ми можемо зробити?
– Зберігати пам’ять
– Допомагати родинам загиблих
– Бути вдячними
– Не здаватися
– Боротися далі, навіть коли важко
На жаль, війна продовжує викреслювати зі списків життя молодих, сильних, світлих. Спокійного неба, Герою! А місто знову вчиться жити далі — з болем і надією.



