Сергіївська громада Полтавщини знову в жалобі — на фронті загинув ще один її захисник.
Хто він — новий Герой Сергіївської громади
Чи можна звикнути до таких новин? Здається, що ні. Кожного разу втрати б’ють у серце. Цього разу жахлива звістка прийшла у Сергіївську громаду — під час бойових дій загинув воїн Олександр Загородній. Олександрові було 36 років, у рідному селі його знали скромним, працьовитим, завжди готовим допомогти. І попри все це, багато хто досі не може повірити, що Сергіївка тепер без нього.
Свій вибір воювати Олександр зробив на самому початку повномасштабного вторгнення. Не ховався, не шукав відмовок. Взяв зброю разом з побратимами: “Я маю захистити свою сім’ю, своє село”, — якось сказав друзі. Ці слова тепер лунають особливо боляче.
Життя, перерване війною
Рідні згадують Олександра добрим чоловіком, турботливим сином і, звісно, прекрасним батьком. У нього залишились дружина й двоє дітей.
Сусіди розповідають — завжди цікавився, як там у кого справи, міг підставити плече допомоги навіть незнайомцю. Чи це не справжнє геройство?.. Такі люди не мають старіти від кулі.
Короткий перелік того, що встиг зробити Олександр для громади:
- Брав участь у волонтерських ініціативах ще до війни;
- Допомагав організовувати захід для дітей до свят;
- Підтримував стареньких односельців.
Хіба можна забути?
Як прощалася громада
Тиша стояла над Сергіївкою довго. Вся громада зібралася віддати шану Олександру — дороги ще ніколи не здавалися такими довгими. На церемонію прощання прийшли не лише рідні й друзі, а й зовсім незнайомі люди. Прийшли просто подякувати. Здається, у ці хвилини руйнуються всі стіни між “своїми” і “чужими”: коли втрачаєш героя, стаєш ріднею з кожним, хто поруч.
Героя поховали з усіма військовими почестями. Церковні дзвони лунали довго, і кожен удар — як окремий біль втрати.
Що далі?
Ми не маємо права забути Олександра Загороднього. Його ім’я обіцяють викарбувати на меморіалі, а діти громади вже малюють йому свої листівки — кажуть, це для “дядька Олександра, який завжди усміхався”.
І як тут не згадати відоме: герої не вмирають, вони залишаються в серцях.
Замість підсумку
Знову ховаємо своїх. Чи є сила звикнути до цього горя? Ні. Але є сила пам’ятати, не здаватися, підтримувати родину нашого героя. Його подвиг — це приклад любові до рідної землі. І кожного разу, коли здається, що сил уже немає, треба згадувати саме таких людей. Навіть у ці важкі дні.
Світла пам’ять воїну.
