Сьогодні у Полтаві прощалися із ще одним Героєм — місто проводжало в останню дорогу старшого лейтенанта Збройних Сил України Олексія Бондаренка, який загинув на фронті, захищаючи нашу землю від російських окупантів.
Жалоба, яку не звикнеш відчувати
Похоронна процесія пройшла тими вулицями, де ще донедавна Олексій радів життю разом із рідними й друзями. Війна вириває хлопців з домашнього тепла в холодні окопи, а потім повертає додому вже так — у дерев’яній труні, коли не потрібні жодні зайві слова. Тільки мовчання, синьо-жовті квіти та сльози, які починаєш стримувати вже автоматично — а воно не допомагає.
- Люди зупинялися, знімали шапки, прикладали долоні до серця.
- Усі, хто міг, прийшли підтримати родину — сусіди, знайомі ще зі школи, військові побратими.
- Були діти з прапорами, старенькі дідугани, які плакали вперше за років десять.
Це неймовірно важко — стояти отак, дивитися на маму загиблого й пробувати втішити її бодай чимось. Та чи є правильні слова для цього? А якщо навіть і знайдуться — чи вони хоч трохи зменшать її біль?
Герої не вмирають
Олексій Бондаренко — ім’я, яке тепер запам’ятають у Полтаві. 29-річний старший лейтенант, командир взводу механізованої бригади, був мобілізований ще на початку повномасштабного вторгнення. Читаючи його історію, одразу згадуєш: він ще не встиг одружитися, не встиг здійснити всі плани, не побачив мирної весни цього року.
Основні дати з біографії Олексія:
- Народився й виріс у Полтаві.
- Закінчив місцеву школу, мріяв стати військовим ще з дитинства.
- Пішов добровольцем на фронт навесні 2022 року.
- Загинув у Донецькій області під час мінометного обстрілу наприкінці червня 2024-го.
Його друзі кажуть: він завжди залишався собою, підтримував бойовий дух у найважчі години й не втрачав віри у перемогу.
Місто, яке стискає кулаки
Щоразу, коли в Полтаві проводжають чергового захисника, твориться якась невимовна тиша. Вона лягає на траву в парку, осідає на дахах будинків і надовго залишається у серцях людей. Ця війна вже навчила нас не тільки страждати, а й триматися разом.
Чим полтавці підтримують родину загиблого:
- приносять квіти, залишають листівки з підбадьоренням
- збирають кошти для дітей, якщо в родини залишились на утриманні неповнолітні
- організовують молитовні акції біля військових меморіалів
- створюють пости пам’яті в соцмережах, щоб про Героя не забули
Це — теж свідчення вдячності та спроба не дати смертям перетворюватися на суху статистику.
Прості речі, яких тепер бракує
Не знаю, як довго ще триватиме ця війна. Але щоразу, коли пишу подібні новини, запитую себе: чи буде день, коли таких похоронів більше не стане? Коли українці знову зустрічатимуть одне одного не на цвинтарях, а за святковим столом з пиріжками та сміхом?
Поки що ми маємо берегти пам’ять. Берегти Героїв у серці. І не забувати казати дякую тим, хто боронить наше майбутнє ціною власного життя.
Світла пам’ять тобі, Олексію. Полтава схиляє голову.
Ми ще зустрінемось на мирній землі.
