Смерть завжди приходить неочікувано. А ще гіркіше, коли звістка про непоправну втрату накриває рідний край. Гадяцька громада знову оплакує: війна забрала у нас двох своїх синів. Десь у повітрі змішався звук церковних дзвонів і зойки матерів. Чи можливо до цього звикнути?
Вічна памʼять героям
Полтавщина сьогодні прощається із двома бійцями зі свого серця — Сергієм Житніком та Едуардом Панченком. Терпляче, день у день, вони боронили нашу землю від ворога й заплатили за це найвищу ціну. Сергій Житнік, зовсім молодий — лише тридцять років, віддав життя в бою на Донеччині. Едуард Панченко, двадцятидворічний, теж не вцілів під навалою російських атак.
Рідні кажуть, що обоє завжди поспішали на допомогу. Просто уявіть: один був студентом, що вчився на педагога, другий — батьком маленької доньки. Та на війні всі рівні, всі герої, і прощатися однаково боляче.
Як Гадяччина прощається з захисниками Від ранку біля місцевого храму скупчились люди — в очах розпач, у серці вдячність і злість водночас. Декілька вулиць стелили квітами останньої дороги. Учителі несуть фотографії, діти тримають лампадки. Хтось з сусідів не стримує сліз, хоча присягається, що плакати не буде — адже хлопці хотіли, щоб їх памʼятали з усмішкою.
Ось короткий список, як жителі громади вшанували памʼять захисників:
- У школах провели хвилину мовчання.
- В дворі зібрались старожили та молодь для спільної молитви.
- Національні прапори по всьому місту приспущено.
Кожного героя згадують — не тому, що так заведено, а тому, що по-іншому неможливо й не хочеться.
Сумна статистика, яка зачіпає кожного За останні тижні на Гадяччині таких втрат — вже п’ять. За кожною цифрою — чиєсь життя, дім, мрії. Проте цифри — це не про людяність. Війна ще не закінчилась, як би нам не хотілося повірити у зворотнє.
Чи зможемо ми колись не втрачати?
Це питання я ставлю собі щоразу, коли складаю такі тексти. Щоразу, коли слухаю телефоном зітхання мам, які більше не дочекаються своїх синів з фронту.
Мабуть, єдине, чого вони зараз хочуть — це аби ми памʼятали їхніх дітей не тільки сьогодні, у день прощання. А завжди.
Вічна шана.
