30 червня у Зіньківській громаді прощалися з Героєм — Костянтином Вороном Куценком. Він загинув понад рік тому, але лише тепер сім’я та земляки отримали можливість провести його в останню путь. Сльози. Тиша. І тільки голос матері, що відпускає сина, лунає над усім селом.
Костянтин Куценко: шлях воїна
Колись ще хлопчаком бігав по зіньківській землі, мріяв. А потім війна, котра переписує всі плани. Таким був Костянтин Куценко — мужнім, щирим, чесним. У лавах ЗСУ з початку повномасштабного вторгнення, він не ховався за спинами й не шукав легких шляхів.
Як розповідають побратими, він завжди підтримував слово жартом, а бойовий дух тримав на висоті навіть у найтемніші дні. Його не стало у травні минулого року — просто під час виконання бойового завдання. Його тіло довго не могли повернути додому. І ось, нарешті, справедливість відбулася, але ціною сліз і болю.
Похорон через рік: шрам на серці громади
«Коли я чую дати, то вже не вірю, що це реальність», — зізнається одна із сусідок родини. Бо рік чекати на прощання з сином — таке витримати може не кожен.
Проводи героя у Зінькові пройшли під жалобною тризвоною церкви, під прапорами, які схилялися до землі, і під поглядами людей у чорному. Були присутні:
– рідні та близькі Костянтина;
– побратими по службі;
– представники міської ради;
– жителі громади.
Було неможливо стримати сліз. Кажуть, навіть чоловіки, ті, що не плакали з дитинства, ковтали ці сльози мовчки. Люди підходили, віталися з матір’ю, схиляли голови перед батьком. Якось усе це здавалося сюжетом не з нашого життя, а з якогось страшного кіно, яке не вимикається і вночі.
Світла пам’ять і обіцянка
Що скажеш матері, яка рік чекала на похорон сина? Як розрадити батька, котрому вже не вперше доводиться стиснути кулак замість рук сина? Відповідей немає й близько.
Костянтина Куценка згадують усі, хто знав його особисто, чи хоча б раз бачив на вулиці. Зіньківська громада втратила ще одного з тих, кому справді не байдуже було до майбутнього країни.
Що залишив по собі Костянтин
– Світлу пам’ять у серцях рідних
– Друзів, котрі назавжди запам’ятають його сміх
– Приклад незламності для молодших хлопців
– Віру, що таких Героїв не забувають
Життя триває, але рани відтоді не загоюються
Кажуть, час лікує. Але цієї миті у Зіньківській громаді це лише слова. Тут пам’ятають кожного Героя. Тут так боляче згадувати тих, кого немає, що іноді не хочеться і говорити.
Та хіба маємо право мовчати? Хочеться, щоб про Костянтина Ворона Куценка та таких як він знали всі. Щоб нагадуванням про справжню мужність і відданість своїй землі стало кожне його фото, кожен рядок спогадів.
Зіньків оплакує Героя. Україна — бореться й далі.
