Це, можливо, найважчий рядок, який я останнім часом друкую. Коли здається, що до трагічних повідомлень можна якось звикнути — отримуєш новину, яка рве душу у грудях.
Що сталося?
У селі Ворони Оржицької територіальної громади Лубенського району Полтавської області 1 липня згадують одразу двох своїх земляків, які самовіддано служили на захисті України. Олександр Павлович Литвиненко та Василь Федорович Бобяк тривалий час перебували у списках зниклих безвісти.
Про це повідомили у Оржицькій селищній раді, а також підтвердили родини загиблих. Зараз уже ясно: обидва герої не повернуться додому — ідуть на щиті.
З ким сьогодні прощається громада
Кілька рядків про кожного — замало. Та все ж, маю.
–
Олександр Литвиненко, 1977 року народження. Мобілізований у 2022 році, воював на Сході. Зник безвісті під час бойових дій восени минулого року.
–
Василь Бобяк, 1974 року народження. Пішов добровольцем на початку російського вторгнення. Доля його залишалась невідомою багато місяців. Обидва — звичайні чоловіки з великої літери, рідні багато для села й родин.
Родини полеглих отримали офіційні повідомлення від ЗСУ, пройшли ДНК-експертизу тіл. Відтепер, на жаль, їх чітко занесли у список загиблих за Україну. Ось така проста арифметика війни, яка щоразу б’є боляче.
Як прощатимуться з героями
В Оржицькій громаді триває підготовка до поховання військових.
– Дату церемонії поки не оголосили — очікують транспортування тіл.
– Вшанування воїнів пройде із почесним ескортом, залпами та квітами.
– Сотні людей планують вийти зустрічати, попри всі буденні негаразди.
Що сказати у такі миті? Можливо, лише стояти поруч, тримати за руку і мовчати. Більшість мешканців відкрито діляться сльозами, відправляють допомогу родинам — це лиш трохи полегшує втрату.
Реакція та підтримка
Між воєнними тривогами кожен має свою війну: хтось із ворожими безпілотниками, хтось із нестачею хліба, а хтось — із власним розпачем. Але в громаді вже стали традиційними такі дії:
– Організовується збір коштів для родин полеглих захисників.
– Волонтери доглядатимуть за могилами.
– В будівлі селищної ради вивішені портрети синів Оржицької землі.
Чи звикаємо ми до втрат? Ніколи. Але саме зараз важливо згадати кожного, хто віддав життя за Україну.
Маю надію, що колись у таких статтях писатиму винятково про перемоги й повернення живих… але сьогодні — про біль і честь.
Тримаймося разом. Україна — живе, доки ми пам’ятаємо своїх героїв.
