Сьогодні у Горішніх Плавнях люди під дощем, мов без мовчання, провели востаннє свого земляка — Героя, що так і не повернувся живим з лав війни. Війна змушує нас прощатися навіть тоді, коли серце так гірко протестує.
Прощання, на яке чекали два роки
25 червня у міському Палаці культури Горішніх Плавнів зібралися рідні, побратими, друзі й звичайні городяни. Прощалися з Володимиром Чорним — бійцем, який зник безвісти у квітні 2022 року і лише нещодавно був офіційно впізнаний. Скільки часу спливло з тієї буремної весни, а місто все чекало на добру звістку — таких історій зараз тисячі. Але легше не стає.
Війна вкрала у матері сина, у дружини — чоловіка, у дітей — батька. Повернення з фронту не завжди означає веселу зустріч, іноді — це повне болю й спогадів прощання.
Хто такий Володимир Чорний
Володимир був одним із тих, хто пішов захищати Україну у перші дні вторгнення. Справжній людин з великої літери, як кажуть в таких випадках. Звиклий до роботи руками, у повсякденному житті — звичайний, але на війні — незламний. Його шукали довгі місяці, не полишаючи надії навіть тоді, коли серце щеміло від новин із фронту.
Бойові побратими згадують:
– «Вова ніколи не кидав своїх — і до останнього був опорою на позиціях».
– «Якщо треба було розсмішити — розсмішить. Якщо треба підтримати — підтримає».
Такі люди й тримають цю землю. А коли їх не стає, нам усім стає порожче.
Факти про бійця:
– Перебував у складі батальйону територіальної оборони.
– Учасник боїв у районі Харківщини.
– Зник безвісти у квітні 2022 року.
– Довгі місяці вважався зниклим — і лише аналіз ДНК поставив крапку.
Як місто прощалося з Героєм
Похорон був людним. Не було гучних слів — були сльози, мовчання та багато квітів. Надворі — дощ, ніби сама погода плакала разом із рідними.
Священник у залі ледве підбирав слова. Звучав Гімн. Люди не стримували сліз навіть ті, хто зазвичай тримаються. Вулицею пронесли тіло під жовто-блакитним прапором. На підлаштованих колінах стояли й зовсім юні, й сивочолі чоловіки.
Від міської адміністрації лунали щирі — хоч і такі болючі цьогоріч — слова підтримки та подяки родині.
Хто прийшов востаннє попрощатися:
– Мати, якій так і не довелося сказати сину “повертайся живим”
– Дружина, що два роки жила надією і страхом
– Побратими, які не забувають своїх
– Звичайні містяни — ті, хто завжди тримав кулаки за своїх
Чому це все ще болить?
Два роки без звістки — і лише сьогодні траурний кортеж серед звичайного буденного дня. Ми втомилися від прощань, але це біль, який Україна проходить всі разом. Такі похорони стають ще суворішим нагадуванням — війна триває, втрати не припиняються і ціну свободи ми всі лічимо в людських життях.
Ми пам’ятаємо:
– Кожен Герой не просто прізвище у списку — це хтось, кого чекали, за ким сумують, кому небо стало рідною домівкою.
– Горішні Плавні не забуде свого захисника, як не забуде й інші родини.
Зітхати і йти далі — здається, цим ми і живемо ці два роки. Але рука тремтить, коли набираєш ці рядки. Як складно й безкінечно важко писати такі новини. Але пам’ятати — наш обов’язок.
