Гірко та гірко, коли історія повторюється не на нашу користь, а на нашу пам’ять тиснуть чоботом чужої армії — саме так описав свої відчуття третій Президент України Віктор Ющенко, коли у 2009-му році зробив свідомий вибір: відмовився брати участь у святкуванні 300-річчя Полтавської битви разом із Володимиром Путіним.
Поле, що й досі болить
Полтава — не просто точка на мапі. Для кожного українця це рана, яку несуть у серці вже не одне покоління. Саме тут, у 1709 році, війська московського царя Петра І знищили віру в незалежну Україну, а з нею — і надії гетьманської старшини, і простих козаків, і самого Мазепу.
Коли у 2009 році Віктор Ющенко отримав запрошення від тодішнього президента Росії Володимира Путіна відвідати урочистості з нагоди 300-річчя Полтавської битви — він не вагався. “Я не можу стояти на полі, де програла моя нація. Де наших козаків шматували і винищували,” — так коментував Ющенко своє рішення.
Звучить занадто особисто? Гарно, бо це й має так звучати — бо тут болить кожному українцю.
Полтавська битва — хто святкує поразки? Російська влада завжди полюбляла святкувати “великие победы”. Але що це — перемога над сусідом, який прагнув бути вільним? Хто може святкувати таку дату з чистим сумлінням?
Як було насправді:
- 8 липня 2009 року Віктор Ющенко офіційно відмовився від участі в урочистостях, організованих Росією.
- У Полтаві відбулися дві різні церемонії: російська делегація святкувала свою “перемогу” над шведами (чи українцями?), а українська влада зосередилась на реабілітації пам’яті Івана Мазепи та загиблих козаків.
- Багато містян, волонтери й історики тоді брали участь у відкритті меморіальних дощок та панахидах за українськими героями, а не пішли на парад іноземних військ.
Позиція Ющенка — більше ніж рішення політика
Ющенко назвав це раною для нації. І сьогодні ці слова звучать інакше — актуальніше. Так, війна триває, ми втомились, але не скорилися. Відмова брати участь у таких «святкуваннях» — це не просто маленький політичний крок, а великий людський вчинок. Бо як можна підкорюватися тому, хто святкує твою поразку?
Що це нагадує? Коли тебе настирливо кличуть “на свято”, де проти тебе виголошують тости, співають гімни, розмахують триколором і плачуть від радості по своїй перемозі. Навіть після століть Україна обирає стояти осторонь.
Що важливо пам’ятати:
- Полтавська битва — не тільки про минуле, а й про сучасність: українці й досі борються за те, щоб бути вільними.
- Відмова Ющенка — приклад гідності та поваги до своєї історії.
- Святкувати можна лише те, що об’єднує, а не ранить.
Весь цей біль, вся ця довга пам’ять — вона у кожному з нас. Урешті, питання не лише про минуле, а й про сьогодення — хто з ким іде у майбутнє?
