Це був день, коли навіть небо тьмяніло від людського горя. У Полтаві в останню путь провели азовця Валентина Рябця — воїна, чоловіка, сина. Кожен, хто стояв поруч, розумів: це прощання не лише з Людиною, а й з частиною самого себе, бо кожна втрата на цій війні — це болюча діра в серці всієї країни.
Хто був Валентин Рябець
Валентин Рябець народився і виріс у Полтаві, у звичайній родині, а з початком повномасштабного вторгнення Росії — зробив крок назустріч власній долі та приєднався до добровольців. Стати «азовцем» — це не просто вибір, це виклик самому собі. Його побратими згадують, що Валентин був не з тих, хто тримався осторонь або ховався у безпеці. Завжди в перших рядах. Завжди із словами підтримки навіть у найтемніші дні.
У мирному житті Валентин любив жити просто, цінував друзів і родину, був відомий серед полтавців як людина з відкритим серцем. Але все змінилося, коли місто стало ціллю для ворожих ракет.
Важкий бій і остання дорога
З його побратимами зі складу полку «Азов» Валентин захищав підступи до промислових об’єктів, не даючи ворогу жодного шансу. Проте, як часто буває, найсміливіших війна забирає першими.
Трагедія сталася під час бойового завдання — вибух, стрілянина, і… знову тиша. Валентин загинув, боронячи Україну й рідну Полтаву. Його тіло повернули лише через деякий час, і тільки тепер, серед квітів і сліз, земляки змогли із ним попрощатися.
Як минуло прощання
Церемонія відбулася в центрі Полтави. Труна була накрита прапором України. Люди наповнювали майдан повільно, але впевнено — тут були його друзі, побратими, близькі, просто небайдужі. Молитви, слова співчуття, обійми.
Хто б міг подумати, що молоді чоловіки стануть символами свободи й незламності свого міста? Учасники прощання ледь стримували сльози. Хтось клав до труни квіти, інші стискали в руках жовто-блакитні стрічки.
Загиблих не повернути, але пам’ять про них неможливо стерти.
Містяни вшанували полеглого героя
Валентину було всього 32 роки. Він хотів повернутися і обійняти матір, розповісти друзям, що вдома все буде добре. На жаль, трапилося інакше.
Міста, як і люди, вчаться прощатися. Одні це роблять мовчки, інші співають гімн, а хтось просто стоїть не в змозі говорити. І всі стараються пам’ятати:
- Захисників, які не повернулись
- Родини, що втратили найдорожчих
- Моменти прощання, які стають спільною раною
Пам’ять та вічна вдячність
Полтава тримається не на будівлях, а на людях, які вміють любити й віддавати. Валентин Рябець залишився для всіх не лише воїном, а й символом гідності.
Життя триває, попереду іще багато складних днів, але серце міста не дасть забути своїх героїв.
Вічна пам’ять Валентину. Полтава пам’ятає.
