Полтавщина цього тижня стала однією з перших областей, куди завітала радниця Президента з питань безбар’єрності Тетяна Ломакіна. Інспекційний виїзд мав просту мету — подивитися на власні очі: чи справді доступність для людей із різними формами інвалідності не залишилася лише у звітах? Ну й, чесно кажучи, ця тема постійно болюча для багатьох наших земляків. Особливо зараз, у шаленому темпі змін та будівництва нових громадських просторів.
Що саме інспектувала Тетяна Ломакіна на Полтавщині?
Програма візиту була насиченою, без пафосу: разом з головою Полтавської ОВА Філіпом Проніним та представниками місцевої влади Ломакіна оглянула:
– Полтавську обласну клінічну лікарню імені Скліфосовського;
– новий корпус університетської клініки;
– заклади освіти;
– інклюзивно-ресурсний центр;
– алеї, котрі мають міський статус простору для всіх.
І ні, це не про «показуху». Просто коли на шляху трапляється пандус, яким не проїде навіть сірник, – це питання не паперів, а реального життя. Раз Ломакіна поверталася додому з переконанням: ми ще дале-ко не там, де варто бути. Але навіть маленькі перемоги — вже величезний прогрес на фоні щоденних болючих звісток з фронту.
Головні проблеми доступності у Полтаві і області
Вперше реальні проблеми прозвучали не у звичних фразах на кшталт “ведуться ремонтні роботи”, а предметно, конкретно:
– Вхід у клініку — високі пороги, вузькі двері, елементарна відсутність навігації;
– Санітарні вузли — лише в окремих відділеннях, інколи без поручнів чи спеціального обладнання;
– Коридори закладів освіти — сходинки без попередження, замість тактильного покриття — “димовуха” із скла та бетону;
– У медичних установах ще можна зустріти кнопки виклику персоналу, які розміщені ледь не на стелі.
Люди з інвалідністю, молодь з порушеннями зору, мами з візочками… Чи комфортно їм щодня долати ці смужки “недоступності”? Риторичне питання, якщо чесно.
Що пообіцяла і про що говорила Ломакіна?
Була й конструктивна розмова: Ломакіна закликала керівників обласної та міської адміністрацій перейти від “совкового” принципу до практичного, сучасного підходу. Просто впровадити:
1. Аудит доступності — об’єктивний та із залученням активістів;
2. Обов’язкові коригування проектів майбутніх ремонтів;
3. Пріоритетне фінансування на інклюзивні рішення;
4. Проведення навчань для персоналу, які дійсно розуміють, що таке “безбар’ерність”.
Що ж, у кожному місті — свої “болячки”. Але якщо закінчити цей текст якоюсь надією, то скажу: такі візити нагадують – навіть у найскладніші часи варто робити зміни не на папері, а у реальності. Бо Україна після Перемоги обов’язково має бути безбар’єрною не для звітів, а для кожної живої людини.
