Схожі новини завжди боляче даються рукам. Немовби ще один уламок проходить крізь пальці й серце. Два молодих життя, два кременчужанина – пішли у вічність через війну, яку, здається, не обрав жоден з нас. Чи можна звикнути до подібних новин? Ніколи. Кожне ім’я, кожна історія громадян нашого міста – окрема рана для всієї громади.
Імена, які залишаться з нами
Стало відомо, що Кременчук прощається з двома земляками – військовослужбовцями Збройних сил України, які загинули, виконуючи свій обов’язок.
Життя обох воїнів обірвалося під час бойових дій на Сході України. Це ще одне нагадування про ціну, яку сплачуємо щодня.
Хто ці хлопці?
– Олександр Притула – мужній сержант, якого знали як щирого друга та патріота.
– Євген Лещенко – до останнього був “на нулі”, з теплим словом до побратимів, коханих, рідних.
Думка останніх днів: війна стукає у кожне подвір’я без дозволу. Список втрат уже давно вийшов за межі статистики – це не цифри, це долі, що плетені у долю Кременчука.
Останній шлях героїв: місто об’єднується
У місті знову – траур, вулиці тремтять під чорними стрічками. О 12-й годині дня містяни зібралися на Алеї Слави. Проходячи під державними стягами, тримають сльози. Той, хто хоч раз був на такому прощанні, зрозуміє тишу, що поглинає сотні голосів.
Чужих не було. Колеги по роботі, друзі зі школи, небайдужі містяни, навіть ті, хто просто не зміг пройти повз.
Офіційна церемонія прощання відбулася за всіма військовими традиціями:
– почесті,
– хвилина мовчання,
– спогади про кожного воїна.
А ще – обійми для рідних і слова підтримки, які лунають, коли слова майже не мають сенсу.
Біль втрат і сила громади
Можна скільки завгодно переписувати офіційні згадки, але втрату кожного захисника місто переживає особисто. Кременчужани звикають до війни не серцем, а вимушеною потребою втримати пам’ять про кожного героя. І все ж, життя триває, поки ми несемо імена Євгена й Олександра у своїх розмовах, історіях, щоденних клопотах.
Підтримати родини можна так:
– Перерахувати кошти на потреби сімей загиблих.
– Запалити свічку пам’яті вдома.
– Просто щиро згадати захисників у колі рідних.
Ми мусимо триматися одне за одного навіть тоді, коли втома здається нестерпною. Саме тому кожна така новина – і про біль, і про те, чому ми досі стоїмо.
Дивись на небо. Пам’ятай.
Такими темпами, можливо, колись і звикнемо шукати надію серед чорної хмари втрат. Але Кременчук пам’ятатиме: кожен із хлопців пішов, щоб наше місто, наші діти та ми самі жили під мирним небом.
Чи є щось важливіше?
