Немає нічого страшнішого за телефонний дзвінок пізно ввечері, а ще страшніше — чекати цього сигналу більше року. Білицька селищна громада 29 червня попрощалася з воїном, який понад рік вважався безвісти зниклим на фронті російсько-української війни.
Знову чорна стрічка на серці громади
Новина про те, що тіло військового змогли ідентифікувати і повернути додому, розліталася містечком тривожними колами. 32-річний Владислав Чорний, солдат з Біликів, у травні 2023 року зник під Бахмутом, коли його підрозділ потрапив під масований артилерійський обстріл. Тоді ще була крихітна надія: а раптом диво? Може, у полоні? Може, поранений, але живий?.. Минув рік чекання. І от — повернення додому. На щиті.
Віддати шану захиснику прийшли односельці, бойові побратими, представники місцевої влади, волонтери. Хтось ховав сльози за темними окулярами, хтось стискав маленькі прапорці в руках. Було тихо, як буває тільки у моменти спільного горя.
Справжні воїни не зникають безвісти
Владислав пішов добровольцем на початку 2022 року. Працював до війни слюсарем, мріяв збудувати дім для своєї родини. На фронті — мінімум слів, максимум рішень. Його пам’ятатимуть:
– як людину, яка не боялася ризикувати заради інших;
– як вправного механіка — техніка не підводила його під час найважчих боїв;
– як люблячого тата трирічної донечки;
– як друга, який завжди знаходив час для жарту, навіть під ворожим вогнем.
«Ми понад рік не знали нічого. Шукали, вірили. Але війна дуже жорстока — вона забирає найкращих», — говорять родичі і бойові побратими.
Важкі реалії війни: немає часу навіть на сльози
Похорон Владислава Чорного пройшов у рідному селі з усіма військовими почестями. Місцева церква не вмістила всіх охочих попрощатися. Жінки тримали рушники й квіти, чоловіки мовчки схилили голови. Хтось читав тремтячим голосом молитву.
Маленька донька запитала: «А татко вже не повернеться?» На це питання немає і не буде відповіді.
Ще одна відкрита рана
З початку повномасштабної війни:
– Білицька громада втратила більше двадцяти захисників;
– Щонайменше вісім вважаються зниклими безвісти;
– Ще п’ятеро досі чекають на ідентифікацію.
Цей список не скорочується. Він наче вирізьблений на серці кожної мами, кожної дружини, кожної дитини. Чи є у цьому сенс? Ми повинні зробити так, щоб був — хоча б заради пам’яті тих, хто повертається додому у тиші, під синьо-жовтими прапорами, під звуки гімну і дзвони.
Пам’ятаємо. Зберігаємо. Передаємо далі
Сумна новина сколихнула кожного у Біликах. На прощанні не було гучних слів, лише тиха впертість: не забути, не пробачити і підтримати родину загиблого. Місцева влада пообіцяла взяти на себе допомогу: діти Владислава та його дружина не залишаться сам-на-сам із бідою.
Знову похорон під дощем. Знову прощання біля жовтої лінії на асфальті.
Ця втома не мине, але продовжуєш працювати, писати, говорити про це, бо інакше — не можна.
Вічна пам’ять, Владиславе.
Скільки ще імен буде вписано у цю невидиму книгу втрат? Сподіваємось, що все-таки колись — останнє.
—
*Реквізити для підтримки сім’ї можна отримати у адміністрації Білицької громади.*
