Полтавщина знову у центрі всеукраїнських обговорень: днями тут засудили чоловіка з ампутованими стопами за ухилення від мобілізації. Історія приголомшлива не лише своєю людською трагедією, а й абсурдністю ситуації, у яку потрапив мешканець Лубенського району.
Як все сталося
Лубенський міськрайонний суд виніс вирок чоловікові, у якого відсутні обидві стопи. Під час суду встановили: у травні 2023 року його визнали обмежено придатним до служби та видали повістку для прибуття у пункт збору. Далі — найцікавіше! Чоловік прийшов у військкомат із усіма медичними документами. Як реагували медики? Вкотре підтвердили ампутацію. Комісія не змінила вердикту, обмежено придатний. Військовозобов’язаний наполіг: фізично виконувати обов’язки не може. Та повістку отримав.
У серпні він пройшов усе за новою: знову папери, знову медики, знову той самий висновок. Але його визнали винним у ухилянні від мобілізації за ч.5 ст.336 ККУ (ухилення від призову за мобілізацією під час воєнного стану). Призначили рік умовно.
Абсурд чи дійсність?
Звісно, війна. В усіх фронти свої: хтось тримає лінію фронту з «калашем», хтось — документи у кабінетах ТЦК. Суддя у вироку пояснював: формально чоловік не виконав вимогу закону. Але як виконати її без стоп? Риторичне питання, правда?
Такі випадки трапляються не вперше. Схожі історії ми вже чули з Дніпра, Харківщини, Черкащини. Виникає кілька невтішних висновків:
– Військово-лікарські комісії часто працюють «наосліп», шаблонно.
– Люди з інвалідністю нерідко стають заручниками системи.
– Судова практика посилює абсурд, а не гуманізм.
Реакція суспільства і адвокатів
Обговорення у соцмережах, коментарі під новинами — у всіх виникає одне й те саме питання: чому людина, яка йти не може, має йти до війська? Правозахисники закликають переглянути роботу комісій і вимоги. Юристи наголошують: законодавство не враховує всіх винятків, і це біда.
Що запропонували адвокати чоловікові? Ось короткий список дій, яких закликають дотримуватися у подібних випадках:
– Зберігати усі медичні довідки, акти огляду, результати досліджень.
– Одразу звертатися до профільного адвоката.
– Оскаржувати рішення військкоматів у суді.
– Писати заяви про перегляд медичних висновків.
Висновок: кому, крім війни, вірити?
Після таких історій відчуття тривоги тільки посилюється. Як доводити державі, що не можеш іти, коли дійсно не можеш іти? Війна, кажуть, не вибирає. Але хіба ми не здатні бути людяними хоча б у тилу?
Попереду — апеляції, розголос, довгі місяці боротьби. Хочеться вірити, що цей випадок стане останнім у черзі подібних, а система нарешті навчиться помічати людей, а не лише їхні документи.
Список важливого наостанок:
– Придивляйтеся до рішень комісій, не бійтеся звертатися по допомогу.
– Боріться за свої права. Навіть якщо ніг немає — голос ще залишився.
– Не мовчіть, коли бачите абсурд.
Життя наше — постійна боротьба. І поки хтось бореться на передку, хтось намагається перемогти «ножицями» у папках справ. Біда у тому, що ті, кого засуджують несправедливо, потім приходять лікуватись у ті самі кабінети, де їм не повірили.
