Війна не відпускає жодної української громади, і Лубенщина сьогодні змушена вкотре спиняти життя, схиливши голови за полеглим Героєм. Сумна звістка: в ході стрілецького бою загинув Сидоренко Олександр. Серце рветься, навіть коли здається, що вже закам’яніле від сліз.
Хто такий Олександр Сидоренко
Ім’я Олександра Сидоренка знали багато мешканців Лубенщини. Він із тих людей, про яких звично кажуть: “наш”. Народився і виріс у мальовничому куточку Полтавщини. Багато сусідів згадують його завжди з посмішкою – чи на шкільному подвір’ї, чи на польовій дорозі з відрами, чи просто у крамниці. З першого дня повномасштабного вторгнення Сашко не сидів, склавши руки: мобілізувався, став воїном.
Його вибір – не геройство, а свідома відповідальність. Адже він точно розумів, кого й що захищає. Товариші кажуть: “Плече надійне, слово тверде, серце гаряче – це все про нього”.
Обставини загибелі військового
10 червня Сидоренко Олександр загинув на східному напрямку фронту, потрапивши під ворожий двобій зі стрілецькою зброєю. Сталося це під час виконання бойового завдання, коли рахувати секунди доводилося не до перемоги – до життя. Такі втрати не виміряти в статистиці чи зведеннях. Хіба можна підібрати слова, коли пишеш про те, як син Лубенщини назавжди залишився там, де гуркочуть гармати?
Службовці розповідають про нього невигадані історії. Як ділив останню пачку цигарок із побратимом, як грів чай на багатті, коли вже “кляті мінуси” здорово охолоджували руки, як творив собі ворогів і друзів лише по ділах – усе по-чесному.
Лубенщина прощається з Героєм
Новина миттєво розійшлася містом і селами. Школи тримають хвилину мовчання, сусіди вивішують прапори з чорною стрічкою, а знайомі не можуть стримати сліз. Військова адміністрація і громада підготували прощальну церемонію для Сидоренка Олександра. Місцева влада оголосила день жалоби на Лубенщині.
Сьогодні у громаді згадують не тільки полеглого захисника, а й незліченних інших, які зараз, напевно, ходять сумними вулицями нашого колективного болю.
Що може зробити кожен з нас:
– Молитись за Героя та його родину.
– Підтримати сім’ю – словом, ділом, допомогою.
– Не залишати байдужими того, хто поруч.
– Пам’ятати імена наших загиблих, навіть коли перемога здається такою далекою.
Чому кожна втрачена доля важлива
Цифри загиблих – страшні, як статистика обстрілів у “зведеннях”. А коли читаєш прізвище знайомого чи помічаєш порожнє місце на вечірній лавці, починаєш усвідомлювати — це не просто втрати для громади, це болить кожному окремо. І в тому наш обов’язок – не втратити людяність, навіть коли втома стає щоденною звичкою.
Сидоренко Олександр – ще один воїн у нескінченному списку живих і полеглих, які залишаються нашою пам’яттю, нашою міццю. Лубенщина пам’ятає. Україна плаче і дякує.
