Сьогодні Полтава, як і безліч міст по всій країні, прощалася з тими, хто віддав життя за Україну. На центральному Соборному майдані зібрались родичі, друзі, військові побратими та просто небайдужі люди — усіх об’єднала спільна біль і сльози на очах. Мовчазна хода, синьо-жовті прапори навколо, задушлива тиша й громіздка реальність… Хочеться вірити, що ці прощання — останні, але війна, здається, ще не поспішає завершуватись.
Прощання, яке важко пережити
Сьогодні полтавців проводжали в останню путь Сергія Возілова, Віталія Захарченка, Ігоря Зінченка та ще двох захисників. У кожного — своя історія, своя родина, свої незакінчені справи. Сергій був командиром танкового взводу, а Ігор — сапером. Віталій торік відсвяткував лише 29-й день народження… Їхньому життю раптово обірвали криваві вибухи на передовій.
Радість і розпач живуть тут поруч. Гірко бачити наживо, як діти притискаються до матерів, а жінки ковтають сльози: це більше, ніж просто статистика втрат. Це — розривані людські історії.
Остання шана та вдячність Героям
Священники провели панахиду, люди стали на коліна, обличчя похмурі та схилені. Волонтери потайки тримають у руці квіти, військові при зброї не можуть стримати сліз. Це — не вигадка й не пафос. Війна на сході забирає найкращих.
Люди зазвичай мовчки кивають — мовляв, слів бракує. Коли від’їжджає похоронний кортеж, у натовпі знову осідає мовчання. Залишаються лише хустки та гвоздики на тротуарі. Так Полтава прощається.
- Сергій Возілов — командир танкового взводу.
- Віталій Захарченко — мінометник, 29 років.
- Ігор Зінченко — молодший сержант, сапер.
- Ще двоє Героїв, чиї імена згадували побратими.
- Всі вони довели, що Україну захищають найкращі.
“Більшу ціну заплатити неможливо”
Чи варто й далі рахувати наших втрат? Коли втрачаєш такого сусіда чи друга — війна стає особистою. Згадуючи такі похорони, хочеться вклонитися кожному, хто тримає наші позиції. У Полтаві вкотре наголосили: пам’ять про цих хлопців залишиться у серцях земляків назавжди. Вінки, фото, слова вдячності лунають й згасають, але страх та гордість не полишають душу.
Пам’ятаємо. Тримаємося разом
Полтавська громада — одна із тих, хто не здається, навіть коли серце розбите болем втрат. Ми ще зустрінемось із тими, хто сьогодні повернувся додому “на щиті” — у пам’яті, у мирній Україні, за яку вони стояли до останнього.
Такі дні — наш колективний біль. Але й наша сила. Пам’ятаємо. Шануємо. Працюємо далі — заради тих, хто поруч і тих, кого вже немає.
