Цієї ночі, 22 червня, повітря знову розсікали ракетні тривоги — росіяни атакували Кременчуцький район на Полтавщині, снаряди влучили у медичний заклад. Серце стискається: знову під прицілом не військові об’єкти, а місця, де рятують і підтримують життя.
Які наслідки атаки?
За інформацією голови Полтавської ОВА Філіпа Проніна, російська ракета пошкодила один із медзакладів району. Уламками вибито вікна, зруйновано частину фасаду, серйозно постраждали прибудинкові споруди й автотранспорт, вибухова хвиля понівечила медичне обладнання.
Найголовніше — постраждалих серед персоналу чи пацієнтів немає. Усе завдяки швидкій евакуації та професіоналізму лікарів і рятувальників. Але як бути з тим, що тепер лікарі мають працювати серед розбитого скла й пошкоджених палат?
Медичний заклад під прицілом війни
Можна здатися, що лікарні — у безпеці, але насправді це не так. У десятках міст по всій Україні медичні заклади вже стали мішенню окупантів. Кременчуцький район — не виключення. Напруга, страх, а ще відповідальність: лікарі і далі приходять на роботу, бо знають — тут на них чекають люди.
У списку наслідків цієї ночі:
- Побиті вікна та двері,
- Знищена медтехніка,
- Зіпсовані стіни, пошкоджена покрівля,
- Суттєві перебої з електрикою.
Емоції мешканців і медиків
Як після цього не розгубитися? Апатія змінюється на злість і рішучість. Пацієнти повертаються до своїх лікарів, попри вибиті шибки. Медики жартують про “скляні процедури”, але очі їх говорять інше — біль і втому. Кожен із них — справжній герой.
- “Ми виживемо, — каже Тетяна, медсестра, — головне, щоб війна не зламала наших людей і наших дітей”.
Як допомогти і що далі?
Адміністрація району закликає не залишатися байдужими. Необхідна допомога:
- Волонтери для ремонту
- Будматеріали (скло, шифер, електрообладнання)
- Емоційна підтримка лікарів
Якщо маєте змогу — допоможіть, відреагуйте, підтримайте.
Висновки
Російська атака на Кременчуцький район ще раз підкреслила: під прицілом кожен, навіть найсвятіші місця — медичні заклади. Які ще докази потрібні світу, щоб зрозуміти, що тут давно йде війна не просто проти армії? Українці не здаються — навіть коли доводиться щось писати крізь сльози і втому. Інакше ми не вміємо.
